1)АСПІРАНТСЬКИЙ СИНДРОМ в сучасній українській літературі – малодосліджене явище літпроцесу, що набуває повноти своїх ознак в останнє десятиліття (1990-2000). Зовнішнім аспектом цього феномену є збільшення питомої ваги професійних філологів у літературному процесі. Внутрішній аспект – звуження соціальної сфери продукуючого сегменту сучасної української літератури, фаховизація літературних практик. Можливо, цей синдром сигналізує про часткову втрату літературою спроможності залучати до своєї креативної складової талановитих і динамічних дилетантів, що збіднює і спрощує буттєві бганки текстотворення. Підстава появи синдрому: системна криза суспільних інституцій, відповідальних перед нацією за літпроцес (творчі спілки, Інститут літератури). Найбільш вражено аспірантським синдромом літературне покоління дев’яностих. 3)лугосадПоетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали альманах ЛуГоСад І і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду — теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду. 

Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а ВІктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства .

В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

«Музейний провулок, 8»Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога) 

Орден чину ідіотів(ОЧІ) Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується товариством в первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган: рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул. 

Пропала грамота Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Поза-яка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою. 

Пси Святого Юра Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які вирішили шукати не стільки естетичної, скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance»(листопад 1994 р.). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р.

Творча асоціація «500» Об'єднання авторів та літдіячів, за віком приналежних до постмодернізму 90-хр. Утворилась 1993р. в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993—1994 pp. були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші. У 1993р. ТА упорядкувала і в 1994р. видала антологію поезії. «Молоде вино». У 1995 р. була видана антологія прози 90-х «Тексти». У 1997р. під егідою ТА «500» був проведений Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих містах України у 1994— 1996 pp., сприяли популяризації творчого доробку учасників ТА. 

4) Київська школа поезії — літературне угрупування українських поетів покоління після шестидесятників, що існувало в Києві в 1965-1968 роках. До угрупування входилиВасиль Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля. Назва групи виникла у 1969 році і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету. Багатьох поетів було виключено з університету. Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Михайло Григорів згодом відділилися від групи і часто саме цих чотирьох поетів називають Київською школою. Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму вСРСР.

Творчі принципи

Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості

Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії

Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів

Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»

Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших

Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читача

Відсутність дискурсивної мови

Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення.

Київська школа спростувала псевдохудожні настанови панівного “соцреалізму”, виробила свою естетичну концепцію, в якій поєднувалися неперебутні традиції фольклорної та літературної класики й набутки модернізму, зокрема було переосмислено досвід “Молодої Музи”, “Української хати”, “кларнетизму” П. Тичини, формально-змістових експериментів доби “розстріляного відродження” та Б.-І. Антонича, історіософії “Празької школи”. Тим вона відрізнялася від близької їй Нью-Йоркської групи, яка декларувала свою відмову від спадкоємності.

1965-1968 роки – час виникнення, ущільнення ядра та напівлегального існування Київської школи. Дебютні публікації, перші, здебільшого теплі, схвальні відгуки представників старшого покоління письменників замінилися намаганнями влади усунути літературне коло початківців з обширів літературного буття: виключення з навчальних закладів.

Київська школа відбулась як історико-літературне явище українського модернізму. У силовому полі даного неформального угруповання перебували цікаві й своєрідні за своїми мистецькими уподобаннями, світосприйманням поети: Василь Рубан, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Іван Семененко, Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Микола Рачук, Тетяна Каунова, Марина Лісова, Алла Павленко, Петро Марусин, Михайло Москаленко. Його ж “осереддям”, як сьогодні коментує це явище В. Кордун, були Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів і сам Віктор Кордун; поетика їхніх творів стала предметом дослідження.

Осмислення творчості поетів Київської школи починається в 60-і роки після дебютних публікацій у періодиці (“Літературній Україні”, “Дніпрі”, районних газетах Черкащини). Ідейно-естетичні особливості лірики розглядаються в кількох аспектах: міфологічному (І. Дзюба); філософському (В. Стус); експериментальному (І. Драч). Втім, ніхто із критиків не зробив спроби номінувати творчі пошуки Київської школи як літературного утворення, назву їй наприкінці 60-х років запропонував І. Калинець. Модерністські експерименти на українському ґрунті не були глибоко прорефлексовані й зартикульовані на концептуальному рівні.

Дослідження В. Колесник “Київська школа та Віктор Кордун: поезія зворотності” – поки що єдина інтерпретаційна модель критичної рецепцій цього кола поетів, варіант осмислення лірики крізь призму міфологічного світобачення, міфічних ознак світобудови та конструювання художнього образу, що переносить питання поетико-стильових особливостей у контекст пошуку нової поетичної мови для української поезії другої половини ХХ століття.

5) Поліфонія (древнегр. poliрhonia - багатоголосся) - музичний термін, що позначає великий музичний стиль У поліфонія на відміну від гармонії немає поділу на мелодію й акомпанемент, все голоси рівноправно ведуть свої партії, від накладення яких утворюється поліфонічний стиль - стиль мотетів, фуг і поліфонічних фантазій.(див3)

6) С 1991 года Андрухович — соредактор литературно-художественного журнала «Четверг», сотрудничает также с журналом «Перевал».

В альманахе «Современность» впервые увидели свет важнейшие прозаические произведения писателя: «Рекреации» (1992), «Московиада» (1993), «Перверзия» (1996), изданные в 1997 году отдельными книгами, эссе «Центрально-восточная ревизия»

По мнению Андруховича, «украинский интеллектуал, который действительно хочет изменять нашу ситуацию, предопределён выглядеть в глазах своих оппонентов скандалистом».

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором

Небораком таОлександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».

7) Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича. Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна) Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому " Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм – поруч із іншими дійсними й удаваними постатями.Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"

Інтертекстуальність  — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.;

8) «Лексикон інтимних міст» – найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича. Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди. Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Крім того, кожна «лексиконна» пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів.В ньому можна знайти художньо важливіші речі: атмосферу, настрій, образи, запахи й смаки улюблених міст і місць, як вони закарбувалися у пам’яті автора. А також миттєві спостереження і глибші рефлексії, ліричність і смуток, іронію і сарказм – тобто усе те, завдяки чому наше спілкування зі світом набуває ознак інтимності.

Технічні характеристики прості. 111 есеїв про країни світу. В алфавітному порядку – за кириличним алфавітом, хоча ігри з латиницею так само присутні.

Насамперед, важко говорити про "Лексикон" як про певну цілісність. Тобто ця книжка не може сподобатися чи не сподобатися вся.

"Лексикон інтимних міст" розпадається на фрагменти. І в цьому його заслуга, задумка і шарм.

Окреслені ландшафти реальних міст надзвичайно фантастичні. Вони поєднані перехресними посиланнями. Голос оповідача (автора?) заграє з читачем. Він обіцяє продовження історії там, її розв’язку сам.

Композиційно нова книжка Андруховича нагадує атлас світу. Тут разом зшито аркуші з різноманітними картами, які не схожі одна на одну. Лиш іноді фрагмент однієї трапляється на іншій. В той самий час у карт спільна легенда. Та й позначають вони умовно Землю – це пакт між атласом і його читачем.

"Лексикон" – такий самий атлас.

Окремим смаколиком "Лексикону" можуть бути (не)вигадані оповідки про (імовірно) справжніх людей. Принаймні за кількома ініціалами ховаються дуже і дуже впізнавані цитатита образи.це переплетення кілької історій, об"єднаних загальним мотивом мандрів, поспіху, гонки.

9) "Сатира – визначене (в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів…". 

О.Ірванець – представник карнавально – провокативної складової постмодернізму. Політичні, соціальні, культурні реалії в його поезіях набувають рис гротескового спотворення. Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами і стереотипами кічевої культури.

Вірш травнева балада про Раю

Дехто з літературознавців закидає поетові, що він просто вправно жонглює словом. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового (карикатурного) вигляду. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети. Наприклад, поезія «До французького шансоньє» — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця.

10) Нова дегенерація!Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний кур'єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією».

Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович.

Навесні 1993 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова дегенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».

«У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», — кажуть екс-„дегенерати“.

І.Андрусяк видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.

С. Процюк мешкає видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.

11)У колишньому СРСР був першим перекладачем творів славетного аргентинського письменника-культуролога Хорхе Луїса Борхеса. Перекладав Хемінгвея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льйосу, Кіплінга, Рембо та багато інших, написав 17 художніх книг. Знав 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською,іспанською, французькою мовами.

Автор літературно-критичних праць, 5 збірників поезій, 15 збірників повістей та оповідань, роману «І зараз, і завжди…» (1980, 1981, 1985), книги «Українці у Великій Британії» (1999), перекладів творів Ж. Амаду, Х. Л. Борхеса, Х. Кортасара, Р. Кіплінга, А. Рембо та ін., публіцистичних статей. Праця "Сучасна латиноамериканська проза" (1978) за радянських часів була єдиною україномовною монографією про латиноамериканську літературу.

Автор сценаріїв і співпостановник телефільмів. Понад 16 років опікувався малолітніми в'язнями, для яких видавав часопис «Горизонт». У серпні 1996 відвідав місто Бучач як консультант документального фільму про Ш. Й. Аґнона.